Зернові нотатки

Йшло літо 2009, я поховав його під вагою перевантаженого зерном Камазу-5320. Так, тоді ще можна було, користуючись необізнаністю фермерів, возити їх зерно на порти й елеватори, та мати з того який-не-який зиск.

Я працював експедитором на зерноторгову контору, роботи було дуже багато, тому вдома я майже не бував і став певним чином економічним заручником кабіни Камазу, звідки мені довелося споглядати реалії сільського буття півдня України.

А чи намагалися Ви, коли-небудь, уявити страждання рака в каструлі з окропом? Якщо так, то вам буде легко уявити собі чисте небо, 40 градусів спеки в тіні, м’який асфальт і кабіну повільного зерновоза, що плететься вздовж розбитої траси серед вигорілого степу.

Звичайно ж, за законами жанру, кабіна була чорного кольору, а водій – 40-річне мудило на ім’я Юрєц – курив як прокажений. І останнім мазком цієї садистської картини була музика. Звісно, можна сказати, що російський шансон – то музика далеко не для всіх, і до того літа я теж так вважав, хоч до цього (і загалом успішно) уникав даного стилю в побуті. Але в тій атмосфері, в тому наборі спекотних тортур, саме російський шансон на затертих касетах був ідеальною складовою, без якої подорож Камазом липневою Миколаївщиною сприймалася б зовсім інакше.

Дивним чином все це мало певний шарм, та для непідготовленого споглядача мало б деякі вінтажні, чи то пак анахронічні риси. У добу цифрових технологій, завантажені вручну лопатами тридцятирічні чортопхайки (це так тачки по-нашому називаються) мали тісний та символічний зв’язок з чумацькими волами, котрі сотні років тому ходили тими ж напрямками.

Виникало відчуття зміни часового проміжку, неначе повертаєшся із задзеркалля – забутого дивного світу. Це віяло з кожним новим кілометром від чергового забитого села.

Шлях проходив розбитою недодорогою, яка до того ж справляла враження безлюдної. На залишках асфальту були незаймані розводи бруду від дощу, який пройшов не менш ніж 3 тижні тому. Здавалося – ми перші тут за довгий час.

Я просто ненавидів своє начальство: адже можна було здати в порту, що знаходився зовсім поруч, те ж саме зерно на 20 грн. дешевше з тони. Але ні – мусимо пертися до елеватора в глибині Херсонської області, де ще ніколи не були, бо це для них буде аж на 600 грн. профіту більше. У нас навіть карти нормальної не було – так, атлас радянського зразка, частина якого вже успішно виконала свої функції в якості туалетного паперу.

Воділа резонно боявся перегріву двигуна і щодесять кілометрів ми ставали в тінь дерев, якщо була така нагода. Але того дня це було лиш справою часу, і десь о другій сталася закономірна подія – бобік здох, в радіаторі википіла вода. Найближчі села знаходилися відповідно за 10 та 15 кілометрів в обидві сторони. Треба було добути води, із можливих джерел вдалині виднілася балка, в якій виглядало щось на зразок очерету та кілька покинутих хат в іншому боці. Там судячи з усього можна було надибати колодязь.

Як водиться, чимчикувати зо три кілометри до очерету воділа послав молодого, себто мене, бо в нього мозолі, спина болить і «вапщє пиздуй давай». Ці гандони взагалі багато матюкалися: якщо ви не спілкувалися з далекобійником, то ви не знаєте матюків. А ще воділи Камазів – найлютіші розповідачі хардкорних анекдотів та байок, я вам якось розповім один із них.

Дорогою до балки з-за пагорбу виглянуло джерельце, вода звідти переливалася стрьомним зеленкуватим кольором, але була прохолодною та пахла свіжістю. Тож я, довго не вагаючись, напився досхочу, через що пізніше пожалкував разів зо тридцять. Та все ж, однією бідою менше – і доверху заповнені 2 пластикових відра дарували можливість пообідати біля елеватору.

Дорогою назад я вирішив пробігтися: зле літнє сонце якраз затулила одинока хмаринка, а натхнення від водопою окрилювало скоріше закінчити цю довгу дурну подорож. Не передати словами, яким було моє здивування, коли я побачив, як приперши до Камаза, воділа жарив якусь бабу. З усіх питань, що крутилися в моїй голові, поміж інших яскраво виділялося німе «де?» . Ну ДЕ в цій трав’яній пустелі водяться шльондри? Невже в тих покинутих хатах? Чи може якесь авто проїздило повз, поки я по воду ходив? Ситуація виглядала смішно, дивно та загадково, і я, як людина порядна, не став привертати до себе увагу та відійшов десь на сотню метрів у бік балки, так би мовити, перечекати бурю.

За хвилин п’ять дзвонить Юрєц, мовляв вода є, дуй сюди, у нас пасажир.  На моє резонне зауваження «якого хуя?», воділа відповів заготовленим «а хочеш вона і в тебе відсосе?».

Як виявилося пізніше, ця шльондра (Лєна) їхала в спальнику Камаза із самого села, де ми вантажилися, бо мусила з якихось особливих шльондрячих причин дістатися Горностаївки, а Юрєц погодився її підкинути в обмін на бартерні послуги. Не дивина, що я її не почув до цього, бо в кабіні переватаженого зерном Камазу щораз доводилося переходити на крик, щоб хоч якось спілкуватися.

За три години ми вже були на під’їзді до елеватора, і тут про себе дала знати інформаційна доба, адже дізнались про смачну ціну на елеваторі не тільки наші хитрожопі ділки, а ще з кількадесят таких же. Тут уже стояло щонайменше 50 зерновозів, а це вже вагома заявка на 3 дні простою.  Розчаровано-усміхнена міна скувала моє лице, ще 3 срані дні в шикарній компанії. [fa class=”fa-truck”]

Продовження тут